Узагальнення причин скасування Вищим адміністративним судом України, Верховним Судом судових рішень Житомирського апеляційного адміністративного суду в 2016 році

Відповідно до плану Житомирського апеляційного адміністративного суду на перше півріччя 2017 року проаналізовано причини помилок, допущених суддями Житомирського апеляційного адміністративного суду (далі – апеляційний суд), що стали підставами для скасування судових рішень Вищим адміністративним судом України та Верховним Судом.

Метою даного аналізу стало виявлення проблемних питань, що виникають при перегляді судових рішень судів першої інстанції у апеляційному порядку, а також причин скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

Протягом 2016 року ВАС України переглянуто 811 судових рішень, прийнятих апеляційним судом у 2011 - 2016 роках, з них залишено без змін 517 рішень (63%), скасовано 285 (36%), змінено 9 (1%). Ці показники не можуть свідчити про якість розгляду апеляційним адміністративним судом справ 2016 році, оскільки ВАС України переглядав судові рішення суду за попередні роки.

Для прикладу: у 2015 році ВАС України переглянуто 1555 судових рішень, з яких залишено без змін 1109 рішень (71%), скасовано 404 рішень (26 %), змінено 42 (3%).

Інформація про перегляд ВАС України судових рішень апеляційного суду в 2012 – 2016 р.р. відображена у таблиці № 1, а показники перегляду судових рішень у розрізі суддів наведені у таблиці № 2.

Таблиця №1

 

 

Податкові спори 

Статистичні дані свідчать про те, що дана категорія справ є найбільшою часткою скасованих рішень апеляційного суду. Переважну більшість рішень скасовано в справах про скасування податкових повідомлень-рішень, причому найбільша їх кількість пов’язана з відшкодуванням податку на додану вартість. Підставою для скасування судових рішень практично у всіх випадках стало те, що судами, як першої, так і апеляційної інстанцій не досліджувались у повному обсязі обставини справи та належним чином не оцінювались належні докази, а також допускались порушення норм матеріального права.

Помилки, допущені при вирішенні податкових спорів, пов’язаних з відшкодуванням ПДВ, полягали, зокрема, в недослідженні обставин, що підтверджують, або спростовують реальність здійснення господарських операцій, на що Верховний Суд неодноразово звертав увагу під час розгляду таких справ, зокрема, у постанові від 27 березня 2012 року (справа № 21-737во10).

Так, Вищий адміністративний суд, скасовуючи рішення судів попередніх  інстанцій у справі за позовом ТОВ «Комфорт-Сервіс Хмельницький» до Державної податкової інспекції у м. Рівне про скасування податкового повідомлення-рішення, яким визначено суму грошового зобов’язання з податку на додану вартість, зазначив, що судами не надано належної оцінки обставинам справи щодо реальності вчинення спірних господарських операцій позивача з контрагентами; не з’ясовано всі умови відповідних договорів, специфіки господарських операцій позивача з контрагентами, умов здійснення поставки товарів та проведення робіт, не перевірено як мала здійснюватися поставка, на кого покладено обов’язок доставки товару, як здійснювалося його транспортування, прийняття товарів та робіт, не з’ясовано питання щодо обґрунтованості господарської мети та економічної доцільності при укладанні спірних договорів.

У даній справі також залишилися недослідженими обставини про те, чи контрагенти позивача були спроможними виконати умови договорів; чи могли поставити обсяг товарів та робіт в обумовлені сторонами строки; як мало оформлятися виконання поставки товарів та робіт; чи мали контрагенти позивача виробничий, технологічний й кадровий потенціал для досягнення результатів відповідної підприємницької діяльності, чи була у позивача необхідність замовляти роботи у третіх осіб, наявності у нього прав залучати субпідрядників до виконання своїх обов’язків за основним договором (Ухвала ВАС України від 26.10.2016 (К/800/57879/13) у справі № 817/2391/13-а (ухвала апеляційного суду від 24.10.2013).

У іншій справі при дослідженні характеру спірних господарських операцій апеляційний суд обмежувався дослідженням їх реальності без ретельного вивчення обставин виконання цих операцій, посилаючись лише на обставини, встановлені у актах податкової перевірки, тобто без здійснення заходів для перевірки та встановлення усіх фактичних даних зі спору (Ухвала ВАС України від 27.01.2016 (К/800/26543/15) у справі № 817/3561/14 (ухвала апеляційного суду від 26.05.2015).

Також апеляційним судом допускались помилки при вирішенні питань щодо бюджетного відшкодування податку на додану вартість.

У справі № 817/799/13-а (постанова апеляційного суду від 16.07.2013) апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з Державного бюджету України на користь позивача відповідної суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість допустив неправильне застосування норм матеріального права з огляду на те, що така вимога позивача не є правильним способом захисту прав платника податку на додану вартість, оскільки відшкодування з Державного бюджету України ПДВ є виключними повноваженнями податкових органів та органів державного казначейства і суд не може підміняти державний орган і вирішувати питання про стягнення такої заборгованості.

Варто зазначити, що Верховний Суд лише у 2015 році (постанова від 16 вересня 2015 року справа № 21-881а15) висловив правову позицію, що така вимога не є правильним способом захисту прав платника податку на додану вартість.

Допускались помилки і в інших справах, пов’язаних із реалізацією податкового законодавства.

Наприклад,  апеляційний суд помилково задовольняв позовні вимоги про зобов’язання податкового органу вилучити із автоматизованої системи інформацію щодо результатів перевірки суб’єкта господарювання з питань дотримання вимог податкового законодавства, у зв’язку з чим неправильно застосовував п.п. 62.1.2 п 62.1 ст. 62, ст. 71, п.п. 72.1.1 п 72.1 ст. 72, ст. 74.1 ст. 74 ПК.

Так, у справі № 817/4024/14 (ухвала апеляційного суду від 05.03.2015) за позовом Приватної фірми “Дукат” до Державної податкової інспекції у м. Рівному про визнання дій протиправними та зобов’язання вчинення певних дій, ВАС України, скасовуючи постановою від 06.04.2016 рішення попередніх інстанцій та відмовляючи в позові, зазначив, що суди дійшли до помилкового висновку про вилучення податкової інформації з автоматизованої інформаційної системи, оскільки дії контролюючого органу з проведення перевірки є, по суті, виконанням службовими особами своїх обов'язків, а самі по собі висновки акта перевірки не створюють відносин владного підпорядкування, що є необхідною ознакою публічно-правових відносин. Проведення податкових перевірок є лише процедурним заходом зі збору податковим органом інформації щодо дотримання платником податкового законодавства у рамках податкового контролю. Дії контролюючого органу щодо внесення до електронних баз даних змін показників податкової звітності суб’єктів господарювання в частині податкового кредиту та податкових зобов’язань на підставі акта перевірки без прийняття податкових повідомлень-рішень не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, не порушують прав останнього, оскільки розміщена в цій системі інформація використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовується для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю.

З аналогічних причин скасовані рішення апеляційного суду в справах № 806/600/13-а (ухвала від 17.07.2013), № 806/3099/14 (ухвала від 01.10.2014), № 806/4065/14 (ухвала від 02.12.2014), № 806/4710/14 (постанова від 19.01.2015).

Варто звернути увагу, що Верховний Суд лише у кінці 2015 року (постанова від 3 листопада 2015 року справа № 21-3197а15) дійшов висновку про відмову в позові із згаданих підстав.

Порушення норм матеріального права (абз. 2 п. 95.3 ст. 95, п. 95.1 ст. 95 ПК) відбулось у справі про надання дозволу на продаж майна, яке перебуває у податковій заставі, за позовом Бердичівської ОДПІ Головного управління Міндоходів у Житомирській області до ДП «Підприємство Райківської виправної колонії управління Державної пенітенціарної служби України в Житомирській області (№  73)», оскільки апеляційний суд не встановив обставини щодо дійсної суми податкового боргу відповідача та виконання позивачем всіх приписів ПК щодо процедури погашення податкового боргу в примусовому порядку за рахунок коштів платника податків. (Ухвала ВАС України від 22.02.2016 (К/800/4244/15) у справі № 806/4605/14 (ухвала апеляційного суду від 17.12.2014).

Також, розглядаючи податкові справи, апеляційний суд іноді залишав поза увагою з’ясування обставин щодо наявності доказів вручення позивачу наказу про проведення відповідної перевірки перед початком її проведення, що стало підставою для скасування рішення апеляційного суду у справі  № 817/1334/15 за позовом Чиж Л.В. до Державної податкової інспекції у м. Рівному про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.

Верховний Суд у постанові від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14) дійшов висновку, що нормами ПК встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

У справі про стягнення штрафних санкцій, передбачених Законом України “Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів”, апеляційний суд неправильно застосував вказаний Закон (абз. 9 ч. 2 ст. 17, ст. 153 Закону), оскільки не врахував, що особа, відносно якої встановлено факт правопорушення у вказаній сфері, не перебувала у трудових відносинах із суб’єктом господарювання та не була уповноважена здійснювати продаж алкогольних та тютюнових виробів, тому підстави для застосування до цього суб’єкта штрафних санкцій та анулювання ліценції відсутні (Ухвала ВАС України від 01.02.2016 (К/800/7811/13) у справі № 0670/1689/12 (постанова апеляційного суду від 21.01.2013).

 

Земельні спори

Аналіз судової практики свідчить, що у даній категорії спорів виникають труднощі із розмежуванням юрисдикції справ, підвідомчих адміністративним судам, зокрема, у справах, пов’язаних із передачею земельних ділянок у власність чи у користування (оренду).

Верховний Суд у постанові від 14.02.2012 (справа № 21-1042во10) дійшов висновків, що суб’єкт права власності на землю вільний у виборі суб’єкта щодо надання йому права оренди земельної ділянки в порядку, встановленому законом, при цьому він не здійснює владні управлінські функції.Позов, предметом якого є перевірка правильності формування волі однієї зі сторін стосовно розпорядження землею та передачі відповідних прав щодо неї, не може бути розглянуто за правилами КАС.

У іншій постанові від 11 листопада 2014 року (справа № 21-405а14) Верховний Суд дійшов висновків, що у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема, рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Проте апеляційний суд, розглядаючи по суті позовних вимог справи про передачу земельних ділянок у власність, не врахував даної правової позиції Верховного Суду, що стало підставою для скасування Вищим адміністративним судом України судових рішень із закриттям провадження у справах № 0670/1095/12 (ухвала від 10.04.2013), № 296/12944/13-а (постанова від 30.04.2014), № 806/1785/14 (ухвала від 08.07.2014), № 2а-6915/10/0670 (постанова від 02.12.2014), № 6-а-625/12 (ухвала від 17.12.2014), № 565/302/14-а (ухвала від 24.12.2014), № 296/8802/13-а (ухвала від 01.04.2015), № 817/855/15 (ухвала від 30.09.2015).

Варто звернути увагу на те, що під час розгляду справ, згаданої категорії, необхідно враховувати висновок Верховного Суду, викладений  у постанові від 19 січня 2016 року (справа № 21-3690а15), згідно з яким, якщо орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядуванняреалізує свої контрольні функції у сфері управління діяльності щодовідведення земельної ділянки, то дана справа підпадає під юрисдикцію адміністративного суду.

Неврахування такої позиції Верховного Суду стало підставою для скасування Вищим адміністративним судом України рішення апеляційного суду в справі № 817/948/15, хоча на час прийняття апеляційним судом рішення від 13.07.2015 у даній справі правової позиції Верховного Суду щодо застосування норм Земельного кодексу України у даній категорії спорів не було.

З огляду на викладене, можна дійти висновку, що під час розгляду справ, пов’язаних із передачею земельних ділянок у власність чи у користування (оренду) необхідно розрізняти категорії справ, у яких суб’єкти владних повноважень реалізують свої контрольні функції у сфері управлінської діяльності, які підпадають під юрисдикцію адміністративного суду, та категорії справ, у яких суб’єкти владних повноважень прийняли рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду, яке після реалізації вичерпало свою дію фактом виконання. Розгляд таких справ з оспорювання правомірності набуття особою спірної земельної ділянки вирішуються у порядку цивільної (господарської) юрисдикції.

Під час вирішення земельних спорів апеляційний суд також допускав помилки при застосуванні матеріального права.

Наприклад, у справах, пов’язаних із передачею земельних ділянок для ведення фермерського господарства, апеляційний суд замість застосування у даних правовідносинах спеціального ЗУ «Про фермерське господарство» застосовував загальні положення Земельного кодексу України.

Так, у справі № 806/2141/15 (ухвала апеляційного суду від 16.09.2015) за позовом Головієнка П.В. до Головного управління Держземагенства у Житомирській області про визнання відмови протиправною, задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що оскільки статтею 123 Земельного кодексу України передбачено виключний перелік документів, які додаються до клопотання про надання земельних ділянок у користування, то вимога відповідача про надання додаткових документів, передбачених Законом України «Про фермерське господарство», є безпідставною. Крім того, відмова відповідача про надання позивачу дозволу на відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства є протиправною, оскільки на спірні правовідносини не поширюються положення Закону України «Про фермерське господарство».

Проте ВАС України не погодився з рішенням судів попередніх інстанцій та зазначив, що відносини, пов’язані зі створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються, крім ЗК України, Законом України «Про фермерське господарство» та іншими нормативно-правовими актами України (ст. 2 зазначеного Закону). У таких правовідносинах Закон Законом України «Про фермерське господарство» є спеціальним нормативно-правовим актом, а ЗК України – загальним. Спеціальний Закон України «Про фермерське господарство» визначає обов’язкові вимоги до змісту заяви про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства, які дещо відрізняються від загальних вимог, передбачених ст. 123 ЗК України до змісту клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (ухвала ВАСУ від 27.10.2016).

У зв'язку з неправильним застосуванням норм наведеного матеріального права ВАС України скасовані рішення апеляційного суду у справах № 806/1786/14 (ухвала від 06.08.2014), № 806/2554/14 (ухвала від 27.08.2014), № 806/5147/15 (ухвала від 29.02.2016).

Необхідно зазначити, що Верховний Суд у березні 2016 року (постанова від 16 березня 2016 року в справі 21-6440а15) дійшов висновку, що при вирішенні позовних вимог про законність рішення про відмову в наданні позивачеві дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення фермерського господарства застосуванню підлягають правила надання (передачі) земельних ділянок для ведення фермерського господарства згідно зі статтею 7 Закону № 973-IV як спеціального по відношенню до статті 123 ЗК.

Незначні помилки допускались і при застосуванні норм процесуального права.

Так у справі щодо визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, апеляційний суд не звернув увагу на те, що державними реєстраторами реєстрація договорів оренди земельної ділянки проведена без дотримання вимог законодавства, а саме: не здійснено дій щодо встановлення факту відсутності або наявності зареєстрованого права оренди землі, що в свою чергу призвело до подвійної реєстрації права оренди на одні і ті ж самі земельні ділянки (Ухвала ВАС України від 01.06.2016 у справі № 817/1114/15 (К/800/53997/15)).

У справі № 1718/4087/12 за позовом Міркевича І.І. до Сарненської міської ради Рівненської області, Управління Держземагенства у Сарненському районі Рівненської області про визнання недійсним державного акту, що спір щодо оскарження державних актів на право власності на земельну ділянку без оскарження рішень суб’єкта владних повноважень, на підставі яких такі держані акти видано, не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Мав місце випадок, коли апеляційний суд вирішив справу лише за наявності у матеріалах справи ксерокопій доказів (акт передачі внутрішньогосподарської меліоративної системи), які не можуть вважатись належними та допустимими (Ухвала ВАС України від 04.02.2016 у справі № 806/3082/14 (К/800/60876/14)).

 

Спори з участю органів Пенсійного фонду України

При вирішенні спорів цієї категорії апеляційним судом допускались  наступні помилки.

Наприклад, під час розгляду справ про стягнення органами Пенсійного фонду України із суб’єктів господарювання заборгованості з відшкодування витрат на виплату та доставку пільгових пенсій за правилами абзацу четвертого підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», апеляційний суд неправильно застосовував пункт 2 Прикінцевих положень «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Так, у справі № 817/665/15 (ухвала апеляційного суду від 09.06.2015) за позовом УПФУ в Костопільському районі до КСП «Пісківське» про стягнення заборгованості, апеляційний суд дійшов висновку, що особи, які отримують пенсію на підставі пункту «ж» статті 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення», отримують її за рахунок Державного бюджету України без наступного відшкодування витрат та її виплату і доставку платником збору на обов’язкове пенсійне страхування, у зв’язку з чим у відповідача відсутній обов’язок відшкодовувати заявлені до стягнення витрати УПФУ.

Проте ВАС України не погодився з таким висновком апеляційного суду та скасував рішення з посиланням на висновок Верховного Суду, викладений, зокрема, у постановах від 11 лютого 2014 року (№ 21-471а13), від 07 липня 2015 року (справа № 21-735а15), згідно з яким обов’язок з відшкодовування повністю витрат на виплату та доставку пенсій, призначених відповідно до пункту 2 Прикінцевих положень Закону № 1058-IV, в частині пенсій, призначених у порядку статті 13 Закону № 1788-XII, покладений на підприємства.

Дане порушення норм матеріального права стало підставою для скасування Вищим адміністративним судом України рішень також у справах № 817/388/15 (ухвала від 12.05.2015), № 817/943/15 (ухвала від 02.09.2015).

У справі про перерахунок пенсії з урахуванням виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постанові від 28 травня 2013 року у справі № 21-97а13, у зв’язку з чим замість застосування спеціальних норм (ст.41 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та ст.66 Закону України «Про пенсійне забезпечення») застосував загальні положення законів України «Про державну службу» та «Про оплату праці» (статті 33, 37 Закону № 3723-XII та стаття 2 Закону № 108/95-ВР).

Верховний Суд у вказаній постанові дійшов висновку, що отримувані застрахованою особою суми виплат, з яких були фактично нараховані та сплачені страхові внески або збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, враховуються в заробіток (дохід) застрахованої особи для обчислення пенсії незалежно від того, чи входять вони до структури заробітної плати.

Вказане порушення норм матеріального права стало підставою для скасування Вищим адміністративним судом України рішення у справі № 1715/21373/12 (ухвала апеляційного суду від 18.09.2013) за позовом Б. до УПФ України у м. Рівне про перерахунок пенсії за віком з урахуванням, зокрема, виплат за використану відпустку та компенсації за невикористану відпустку.

Недотриманням апеляційним судом норм матеріального права допускались у наступних справах.

 Так, у справі №566/1580/13-а за позовом Врублевської Л.Р. до УПФУ в Млинівському районі про зобов'язання призначити пенсію за вислугу років на підставі п. «е» ст. 55 ЗУ «Про пенсійне забезпечення», апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що оскільки посада тренера-викладача не передбачена Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров’я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1993р. №909, то період роботи на цій посаді не може бути зарахований до спеціального стажу, за рахунок якого призначається даний вид пенсії.

Проте, ВАСУ не погодився з висновком суду апеляційної інстанції у зв’язку з тим, що право на пенсію на пільгових умовах визначає трудова діяльність, яка у даному випадку здійснювалась згідно із Законом України «Про позашкільну освіту», а не назва посади. Касаційним судом також зазначено, що оскільки позивач в спірний період працювала на посаді педагогічного працівника позашкільного навчального закладу, то педагогічний стаж повинен бути зарахований до спеціального, який дає право на отримання згаданої пенсії.

У справі про переведення позивача з одного виду пенсії на інший, а саме: з пенсії за віком, призначеної на пільгових умовах згідно зі ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, апеляційний суд не врахував, що наявність у особи умов, передбачених ст. 55 Закону, дійсно надає пільги у вигляді можливості призначення пенсії за віком зі зменшенням пенсійного віку, але можливості призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника у такому випадку законом не передбачено, оскільки пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається лише при досягнення  пенсійного віку, передбаченого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (Ухвала ВАС України від 24.03.2016 у справі № 565/235/15-а, К/800/26355/15).

У справах про призначення пенсії на пільгових умовах відповідно до п. «б» ч. 1 ст. 13 Закону України «Про пенсійне забезпечення» апеляційний суд не враховував висновки Верховного Суду, викладені, зокрема, у постанові від 10 вересня 2013 року № 21-183а13, у зв’язку з чим допустив порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Верховний Суд у даній постанові зазначив, що необхідними умовами для виникнення у особи права на пенсійне забезпечення на пільгових умовах відповідно до пункту "б" статті 13 Закону № 1788-ХІІ є встановлення факту перебування особи на посаді або виконання нею робіт, що містяться у списку № 2, а також документальне підтвердження зайнятості працівника за відповідною професією за результатами атестації умов праці, яке полягає у наявності результатів атестації відповідного робочого місця за умовами праці. Документами, які підтверджують результати атестації робочого місця за умовами праці, можуть бути: карта умов праці, наказ по підприємству про затвердження переліку робочих місць, виробництв, професій і посад з пільговим пенсійним забезпеченням працівників; трудова книжка із записом про витяг із зазначеного наказу або з додатком такого витягу. Відсутність підтвердження вищезгаданих обставин не породжує виникнення права на зарахування пільгового стажу.

Проте, у справі № 569/9411/14-а (ухвала апеляційного суду від 20.01.2015) за позовом Пасічника М.В. до УПФУ в м. Рівне про призначення позивачу пенсії на пільгових умовах, апеляційний суд не встановив та належним чином не перевірив, чи віднесені посади, на яких працював позивач, до Списку № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, які були чинними на час виконання цих робіт, та чи підтверджені документами відповідні умови праці за час виконання цих робіт.

У приведеній категорії справ мав місце випадок, коли апеляційний суд помилково зарахував до пільгового стажу період, у якому позивач працював не у повний робочий день, який до такого стажу не зараховується.

Так, у справі № 569/16871/14-а за позовом Герасимчук Н.Г. до УПФУ в м. Рівне про визнання неправомірним рішення щодо відмови у призначення пенсії, апеляційний суд дійшов висновку, що у період 1991-2004 р.р. позивач, працюючи зі встановленим неповним робочим тижнем, відпрацьовувала повний робочий день, оскільки за 4 робочих дні в тижні виконувала роботи в умовах не менше 80 відсотків робочого часу.

Порядком застосування Списків №1 і №2 виробництв, робіт, професій, посад і показників при обчисленні стажу роботи, що дає право на пенсію за віком на пільгових умовах, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18 листопада 2005 року №383 та Методичними рекомендаціями для проведення атестації робочих місць за умовами праці, затверджено постановою від 01 вересня 1992 року №41 встановлено, що під повним робочим днем слід вважати виконання робіт в умовах, передбачених Списками, не менше 80 відсотків робочого часу, установленого для працівників даного виробництва, професії чи посади, з урахуванням підготовчих, допоміжних, поточних ремонтних робіт, пов'язаних з виконанням своїх трудових обов'язків.

Вищий адміністративний суд України не погодився з висновком апеляційного суду з тих підстав, що позивач у згаданий період працювала менше 80 відсотків робочого часу. Крім того, позивачу нараховувалася та виплачувалася заробітна плата не у сталому розмірі, а за деякі місяці становила значно менші суми.

Порушення норм процесуального права вбачається також зі справи про призначення пенсії зі зменшенням пенсійного віку відповідно до ст. 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», апеляційний суд, вирішуючи справу, неправильно обчислив вік особи, яка мала право на призначення пенсії на пільгових умовах. У даній справі позивачу на час звернення до органу УПФУ для призначення пенсії виповнився 51 рік. Пункт 4 ч. 5 ст. 55 Закону встановлює максимальне зменшення пенсійного віку не більше 6-и років, тоді як  пенсія за віком призначається після досягнення особою 60 років. Отже, лише при досягненні позивачем 54-х років він мав би право на призначення пенсії за віком із зменшенням пенсійного віку (Ухвала ВАС України від 17.02.2016 у справі № 565/1515/14-а, К/800/27972/15).

 

Митні спори

Судові рішення апеляційного суду в цій категорії справ скасовувались у зв’язку з неповним з’ясуванням обставин та оцінкою доказів щодо існування чи відсутності обґрунтованих сумнівів у правильності визначення митної вартості товару. Такі сумніви виникали при пов’язаності декларанта і його контрагента-продавця, при наявності розбіжностей у наданих декларантом документах (різні підписи, різні печатки, різні адреси тощо).

Верховний Суд у постанові від 23 квітня 2013 року (справа № 21-85а13) дійшов висновку, що митні органи мають виключну компетенцію в питаннях перевірки та контролю правильності обчислення декларантом митної вартості і з цією метою мають повноваження витребовувати додаткові документи для перевірки правильності зазначеної митної вартості товару в разі наявності підстав для сумніву в правильності митної оцінки товару, що переміщується через митний кордон України.

У іншій постанові від 31 березня 2015 року (справа № 21-53а15) Верховний Суд зазначив, що митні органи мають право здійснювати контроль правильності обчислення декларантом митної вартості, але ці повноваження здійснюються у спосіб, визначений законом, зокрема, витребовування додаткових документів на підтвердження задекларованої митної вартості може мати місце тільки у випадку наявності обґрунтованих сумнівів у достовірності поданих декларантом відомостей. Такі сумніви можуть бути зумовлені неповнотою поданих документів для підтвердження заявленої митної вартості товарів, невідповідністю характеристик товарів, зазначених у поданих документах, митному огляду цих товарів, порівнянням рівня заявленої митної вартості товарів з рівнем митної вартості ідентичних або подібних товарів, митне оформлення яких уже здійснено, і таке інше. Наявність у митниці обґрунтованого сумніву у правильності визначення митної вартості є обов'язковою, оскільки з цією обставиною закон пов'язує можливість витребовування додаткових документів у декларанта та надає митниці право вчиняти наступні дії, спрямовані на визначення дійсної митної вартості товарів.

У справі № 0670/8843/12 (рішення апеляційного суду від 20.06.2013) за позовом ТОВ «ВО «Техна» до Житомирської митниці про скасування рішень щодо коригування митної вартості товарів причиною скасування рішення апеляційного суду стало те, що апеляційним судом належним чином не встановлено, що Митниця не мала можливості встановити дійсну ціну товару, тому у неї цілком обґрунтовано виникли сумніви щодо достовірності заявленої декларантом митної вартості товару.

Неповне з’ясування апеляційним судом обставин щодо існування чи відсутності обґрунтованих сумнівів у правильності визначення митної вартості товару стало підставою для скасування рішень у справах № 817/3255/14 (ухвала від 04.02.2015), № 806/5211/14 (ухвала від 02.06.2015).

Одне рішення апеляційного суду від 31.10.2013 у справі № 806/5103/13-а скасовано в частині стягнення з Державного бюджету України надміру сплачених митних платежів через органи Державної казначейської служби, оскільки воно ухвалене без врахування Порядку повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 року № 618, та Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, затвердженого наказом Державної митної служби, Державного казначейства України від 20 липня 2007 року № 611/147.

Верховний Суд у постанові від 16 вересня 2015 року (справа № 21-1465а15) дійшов висновку, що вимога про стягнення надмірно сплачених митних платежів не є правильним способом захисту прав платника митних платежів, оскільки для відновлення порушеного права доцільно заявляти  вимогу про зобов’язання митний орган прийняти висновок про повернення з Державного бюджету України надмірно сплачених митних платежів та подати його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

Допускались помилки і в справах, пов’язаних з перевіркою правильності класифікації товару.

Так, у справі 806/1419/15 за позовом ТОВ “БНК-Україна” до Житомирської митниці ДФС про визнання протиправним та скасування рішення про визначення коду товару, апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, оскільки не дослідив, що документи, які надавались під час проведення митного оформлення  товару, свідчили про правильність визначення позивачем коду товару, тому підстави для прийняття відповідачем рішення про зміну коду товару були відсутні.  

 

Публічна служба

Аналіз судових рішень, ухвалених у даній категорії справ, свідчить про те, що апеляційний суд допускав помилки, як під час застосування матеріального права, зокрема, положень Законів України «Про Національну поліцію», «Про відпустки», КЗпП, так і при застосуванні процесуального закону.

У справах про оскарження результатів атестування поліцейських апарату Національної поліції України апеляційний суд неправильно тлумачив статтю 57 ЗУ «Про Національну поліцію».

Відповідно до приписів частини першої статті 57 Закону України «Про Національну поліцію» атестування поліцейських проводиться з метою оцінки їхніх ділових, професійних, особистих якостей, освітнього та кваліфікаційного рівнів, фізичної підготовки на підставі глибокого і всебічного вивчення, визначення відповідності посадам, а також перспектив їхньої службової кар'єри.

Перелік підстав для атестування визначено у частині другій статті 57 Закону України «Про Національну поліцію». Так, атестування поліцейських проводиться:

1) при призначенні на вищу посаду, якщо заміщення цієї посади здійснюється без проведення конкурсу;

2) для вирішення питання про переміщення на нижчу посаду через службову невідповідність;

3) для вирішення питання про звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність.

Вищий адміністративний суд України у своєму аналізі судової практики оскарження рішень атестаційних комісій органів (закладів, установ) Національної поліції України про звільнення працівників поліції внаслідок непроходження ними атестації, який 29.09.2016 розглянутий на Пленумі ВАСУ, зазначив, що положення частини другої статті 57 Закону необхідно розуміти таким чином, що закріплений у ній перелік підстав атестування поліцейських є вичерпним. Положення частини четвертої статті 57 Закону про те, що рішення про проведення атестування приймає керівник поліції, керівники органів (закладів, установ) поліції стосовно осіб, які згідно із законом та іншими нормативно-правовими актами призначаються на посади їхніми наказами,  у взаємозв’язку з положенням частини другої статті 57 Закону необхідно розуміти таким чином, що у відповідному наказі керівника органу поліції щодо заходів із підготовки та проведення атестування повинно бути зазначено: ім’я поліцейського (перелік імен поліцейських), які підлягають атестуванню; необхідність та підстава атестування щодо кожного поліцейського, який включений до списку поліцейських, які підлягають атестуванню.

 Разом з тим, апеляційний суд у справі № 817/529/16 за позовом Пришка А.А. до ГУ Національної поліції Рівненської області про скасування наказу щодо звільнення позивача внаслідок непроходження ним атестації, вирішуючи питання законності призначення позивачу проходження атестації, зазначив, що керівник органу поліції з метою, передбаченою ч. 1 ст. 57 Закону, вправі призначати атестування поліцейських.Оскільки позивач був призначений на посаду в порядку переатестування згідно з тимчасовим штатним розкладом, існувала необхідність перевірки можливості призначення його на вищу посаду, або ж, у випадку непідтвердження його повної службової відповідності займаній посаді, вирішення питання про переміщення на нижчу посаду або звільнення зі служби в поліції через службову невідповідність. Отже, атестування позивача проводилось з підстав, передбачених усіма трьома пунктами частини 2 статті 57 Закону України “Про Національну поліцію”.

Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду, зазначив, що  суд першої інстанції дійшов правильного висновку про протиправність дій відповідача щодо включення позивача до списку поліцейських, які підлягають атестуванню, оскільки правові підстави для проведення атестації позивача були відсутні. Мета атестування, визначена у частині першій статті 57 Закону №580-VIII, не утворює самостійну підставу для проведення атестування і перебуває у системному взаємозв'язку з вичерпними підставами, визначеними у частині другій статті 57 Закону №580-VIII, тобто, цей Закон не передбачає проведення атестування без настання обставин, визначених частиною другою статті 57 цього Закону.

З аналогічних підстав скасовано рішення апеляційного суду у справі № 817/399/16.

Під час розгляду справи про виплату грошової компенсації за невикористані дні щорічних відпусток, апеляційний суд не врахував висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 14 жовтня 2014 року (справа № 21-413а14), у зв’язку з чим помилково застосовував пункт 56 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114.

Так, у справі № 806/2391/15 (рішення апеляційного суду від 18.01.2016) за позовом Гусаревича О.В. до Коростенського МВ Управління МВС України в Житомирській області про зобов’язання виплатити грошову компенсацію за невикористані відпустки, відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що спеціальним законодавством, зокрема Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, не передбачено виплату компенсації працівникам міліції за невикористані дні відпустки за попередні роки, а положення КЗпП, Закон України «Про відпустки» не застосовуються до спірних правовідносин.

Проте Верховний Суд при усуненні розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції пункту 56 Положення, статті 24 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96 ВР «Про відпустки», з посиланням на вимоги статей 1 – 3, 12, 14 Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі – Закон № 2011-ХІІ), вказав що Закон № 2011-ХІІ в деяких випадках прямо відсилає до Закону № 504/96ВР, преамбулою якого встановлено, що цей Закон встановлює державні гарантії права на відпустку, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров'я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи. Відповідно до частини першої статті 24 вище згаданого Закону у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки. Зазначене положення дублюється у частині першій статті 83 КЗпП.

У справах про звільнення з публічної служби на підставі Закону України «Про очищення влади» апеляційний суд, досліджуючи питання законності звільнення, не звертав увагу на те, чи оскаржувався у судовому порядку висновок про результати перевірки, на підставі якого звільняється посадова особа.

Так, у справі № 806/3002/15за позовом Шкуратенюка О.А. до Управління МВС України в Житомирській області про скасування наказу та поновлення на службі, апеляційний суд, відмовляючи в позові, виходив з того, що підставою для заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», є наявність одного з критеріїв, наведеного у  частині 8 статті 3 Закону України «Про очищення влади». Оскільки така підстава щодо позивача встановлена у висновку фіскального органу за результатами проведеної перевірки, звільнення позивача здійснено відповідно до вимог Закону.

Проте ВАС України, скасовуючи рішення апеляційного суду, зазначив, що за результатами перевірки, якою встановлена певна недостовірність (невідповідність) щодо майна, вказаного у декларації, складається висновок, який є підставою для звільнення посадової особи з посади. При цьому, висновок про результати перевірки є носієм доказової інформації про виявлені фіскальним органом порушення вимог законодавства і згідно з частиною 11 статті 5 Закону України «Про очищення влади» є самостійним предметом оскарження, а тому цей акт повинен оцінюватися за усіма критеріями, передбаченими процесуальним законодавством. У даній справі суди не перевірили, чи оскаржував позивач в іншій справі висновок Новоград-Волинської ОДПІ, складений за результатами перевірки його декларації, та в залежності від цього не вирішили питання про залучення Новоград-Волинської ОДПІ до участі у даній справі, в якій надали оцінку законності цього висновку.

Порушення норм процесуального права апеляційний суд допустив у справі № 806/4206/14 (рішення апеляційного суду від 15.05.2015) за позовом Грубіяна Є.О. до Житомирської обласної державної адміністрації про визнання протиправною бездіяльність Житомирської ОДА щодо забезпечення житлом судді Житомирського районного суду Житомирської області Грубіяна Є.О. відповідно до статті 44 Закону України «Про статус суддів», оскільки помилково розглянув дану справу за правилами адміністративного судочинства.

У даній справі підставою для скасування рішення апеляційного суду стала правова позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 02.12.2014 у справі № 21-530а14, згідно з якою спори про одержання житла у зв’язку з проходженням публічної служби належать до повноважень цивільних судів.  Приписи пункту 1 частини першої статті 15 Цивільного процесуального кодексу України прямо встановлюють правило про захист прав, зокрема, що виникають із житлових відносин, у порядку цивільного судочинства. Поняття «житлові відносини», на думку колегії суддів, в контексті змісту наведеної норми включає і право на одержання житла у зв’язку з проходженням публічної служби, оскільки ця норма не містить винятку зі встановленого нею загального правила.

Варто зазначити, що у 2012-2013 роках Верховний Суд розглядав справи про одержання житла у зв’язку з проходженням публічної служби за правилами адміністративного судочинства, про що свідчать постанови від 7 травня та 9 жовтня 2012 року (№ № 21-292а11, 21-350а12 відповідно), від21 травня 2013 року справа 21-122а13.

Згідно з такою практикою Верховного Суду апеляційним судом у 2012 році розглянута по суті позовних вимог справа № 0670/6350/12 (рішення апеляційного суду від 03.12.2012) за позовом Демчишина О.В. до УСБ України у Житомирській області про одержання житла під час проходження публічної служби.

Проте ВАС України постановою від 07.09.2016 скасував рішення апеляційного суду з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 02.12.2014 у справі № 21-530а14.

Наведене свідчить про зміну правової позиції Верховного Суду щодо юрисдикції справ даної категорії спорів.

Допускались помилки і під час визначення строку звернення до суду, зокрема, у справі про поновлення на публічній службі апеляційний суд не врахував місячний строк звернення до суду, передбачений ч. 3 ст. 99 КАС України (Ухвала ВАС України від 05.04.2016 у справі № 817/1226/14 (К/800/66767/14)).

Також під час розгляду справи 2а/1770/1943/2011 про поновлення на роботі апеляційний суд, задовольняючи позов, не вирішив питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, хоча розмір такого заробітку був визначений.

 

Спори з участю інших органів.

Декілька судових рішень скасовані у справах про скасування вимог контрольно-ревізійних органів в частині стягнення коштів.

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 15 квітня 2014 року (справа № 21-40а14) дійшов висновку, що про наявність у органу державного фінансового контролю права заявляти вимогу про усунення порушень, виявлених у ході перевірки підконтрольних установ, яка обов’язкова до виконання лише в частині усунення допущених порушень законодавства і за допомогою якої неможливо примусово стягнути виявлені в ході перевірки збитки. В порядку адміністративного судочинства може бути оскаржене лише таке рішення, яке породжує безпосередньо права чи обов’язки для позивача. Зважаючи на те, що збитки стягуються у судовому порядку за позовом органу державного фінансового контролю, правильність їх обчислення перевіряє суд, який розглядає цей позов, а не позов підконтрольної установи про визнання вимоги протиправною.

Однак апеляційний суд дану правову позицію Верховного Суду не врахував, що стало підставою для скасування судових рішень у справах № № 817/3889/13 (ухвала 21.07.2014), 806/2032/14 (ухвала 22.07.2014), 806/1543/14 (ухвала 22.07.2014), 817/1223/14 (ухвала 25.11.2014), 806/622/15 (постанова 13.07.2015).

У справах, пов’язаних із застосуванням Закону України "Про доступ до публічної інформації", апеляційний суд неправильно застосував ч.2 статті 6 Закону.

Так, у справі № 806/5365/14 за позовом Торбіча В.А. до УСБУ в Житомирській області про визнання протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні інформації на запит, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції про відмову в позові та приймаючи рішення про його задоволення, не врахував, що оприлюднення відомостей про керівний склад співробітників структурних підрозділів СБУ, які є службовою інформацією правоохоронного органу спеціального призначення, що забезпечує захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, в умовах збройної агресії відносно України з боку іншої держави і загрозі її територіальної цілісності, може завдати істотної шкоди інтересам національної безпеки, оборони, яка переважає суспільний інтерес в отриманні такої інформації.

Апеляційним судом допускались порушення норм матеріального права і під час розгляду справ, пов’язаних із застосуванням Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

У справі № 806/1123/15 за позовом Орєхова Р.В., Орєхової А.А. до Управління Державної міграційної служби України в Житомирській області про зобов’язання відповідача прийняти рішення про визнання позивачів, громадян Російської Федерації, біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, ВАС України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, зазначив, що «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну та стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ, тощо.

Проте апеляційний суд, задовольняючи позов, визначив лише суб’єктивну сторону категорії «побоювання стати жертвою переслідувань», прирівнявши об’єктивну сторону до суспільно-політичної та правової обстановки в країні походження. Саме показник об’єктивної сторони категорії «побоювання стати жертвою переслідувань» має вирішальне значення для можливості надання особі статусу біженця.

Порушення норм матеріального права вбачається у справі, пов’язаній із застосуванням Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Так, у справі № 274/5301/15-а за позовом Пономарчука В.В. до Бердичівського міського голови Мазура В.К., у якій предметом спору була правомірність дій  Бердичівського міського голови Мазура В.К. щодо зупинення ним та внесення на повторний розгляд міської ради рішення про обрання секретаря міської ради, апеляційний суд не врахував, що обраний позивачем спосіб захисту (скасування розпорядження Бердичівського міського голови про зупинення рішення Ради щодо обрання секретаря міської ради та внесення на повторний розгляд проекту рішення про обрання секретаря міської ради) не відповідає вимогам КАС України, оскільки відповідно до положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» задоволення позову означатиме перешкоджання в реалізації міським головою тих повноважень, які надані йому законом.

Розглядаючи справи про виплату одноразової грошової допомоги відповідно достатті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", апеляційний суд також допускав порушення норм процесуального права та матеріального права.

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 18 листопада 2014 року (справа № 21-446а14) відзначив, що право на одноразову грошову допомогу у військовослужбовця виникає і в тому разі, коли інвалідність настала після перебігу тримісячного строку з дня його звільнення зі служби, але внаслідок захворювання або одержаного каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, яке мало місце в період її проходження.

У іншій постанові від 15.03.215 (справа № 21-563а14) Верховний Суд зазначив, що у разі встановлення військовослужбовцю більшого відсотка втрати працездатності або у разі встановлення групи інвалідності, яка дає право на отримання одноразової грошової допомоги у більшому розмірі, у нього виникає право на отримання відповідної допомоги, яка виплачується йому з урахуванням виплаченої раніше суми обов’язкового особистого державного страхування або одноразової грошової допомоги.

Проте, у справі № 806/4939/15 (рішення апеляційного суду від 13.01.2016) за позовом Гудемчука І.М. до Міністерства оборони України про зобов’язання відповідача виплатити одноразову грошову допомогу, апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, оскільки під час розгляду справи не з'ясував, коли позивачу було вперше встановлено групу інвалідності, яку саме групу інвалідності, чи була вона пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, чи виплачувалася одноразова грошова допомога при першому встановленні інвалідності, чи подавалися позивачем документи для призначення одноразової грошової допомоги до комісії Міністерства оборони України з розгляду питань, пов'язаних із призначенням і виплатою одноразової грошової допомоги.

У іншій справі № 806/2074/15 (рішення апеляційного суду від 20.01.2016)  за позовом Туренка Є.Ф. до Міністерства оборони України про зобов'язання відповідача прийняти рішення щодо призначення позивачу одноразової грошової допомоги апеляційний суд порушив норми матеріального права, оскільки не врахував, що при розгляді справ про зобов’язання органів Міністерства оборони України призначити та виплатити одноразову грошову допомогу по інвалідності, суд вправі зобов’язати відповідний орган розглянути зазначене питання, а не приймати рішення про виплату такої допомоги, що не належить до компетенції суду.

 

Процесуальні порушення

Аналіз судових рішень свідчить, що апеляційний суд іноді помилково вирішував справи, які не належать до юрисдикції адміністративних судів.

Наприклад, у справах, пов’язаних із житловими відносинами, зокрема про приватизацію квартири та про поновлення на квартирному обліку громадян, апеляційний суд не врахував, що дані спори належать до повноважень цивільних судів.

Так, у справі № 279/5588/14-а за позовом Бондара М.Ф. до Виконавчого комітету Коростенської міської ради про зобов’язання вчинити дії відносно приватизації квартири та видати свідоцтво про право власності на квартиру, апеляційний суд, ухвалюючи рішення, не звернув увагу на те, що право на приватизацію квартири в будинку є одним із житлових прав громадян, що виникають із житлових правовідносин, для яких законом встановлено окремий порядок розгляду спорів, а саме: в порядку ЦПК України.

У іншій справі № 569/19186/14-а за позовом Лещенка Р.Є. до виконавчого комітету Рівненської міської ради про скасування рішення щодо виключення його та його сім’ї з квартирного обліку та поновлення на квартирному обліку, надання житла або компенсації, підставою для скасування рішення апеляційного суду стало неврахування того, що спори про поновлення на квартирному обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому випадку особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного права.

У справах, пов’язаних із державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, апеляційний суд також допускав помилки щодо розмежування юрисдикції.

Так, розглядаючи за правилами адміністративного судочинства справу № 817/1677/15 за позовом Ремезова В.С. до приватного нотаріуса Рівненського міського нотаріального округу Фокіної А.Б. про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, апеляційний суд не врахував, що дана справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки факт віднесення нотаріуса до суб'єктів, які здійснюють реєстраційні дії, коли ці дії безпосередньо пов'язані з посвідченим договором купівлі-продажу, не перетворює спір у публічний, а лише підкреслює його приватний характер.

У іншій справі № 817/4380/13-а за позовом Поліщука Д.І. до Державної реєстраційної служби Рівненського МУЮ про скасування рішення про державну реєстрацію прав на об’єкт нерухомості, апеляційний суд не звернув увагу, що спір у справі стосується права власності осіб на об’єкт нерухомого майна, тобто цивільного права.

Неправильно визначалась підвідомчість спорів при розгляді справ про оскарження дій органів державної виконавчої служби.

Верховний Суд, зокрема, у постанові від 30 червня 2015 року (справа № 21-278а15) дійшов висновку, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи про оскарження дій органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів.

У зв’язку з неврахуванням апеляційним судом даного висновку Верховного Суду, Вищим адміністративним судом України скасовано судове рішення у справі № 806/1162/15 (ухвала від 12.11.2015).

У справах, пов’язаних із застосуванням ЗУ «Про доступ до публічної інформації», апеляційний суд також допускав помилки при розмежуванні юрисдикції справ.

Так, у справі № 295/6033/15-а за позовом Корнєєва В.В. до КП «Виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство № 6» про зобов'язання вчинити певні дії, апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, виходив з того, що Підприємство не є суб’єктом владних повноважень, а тому спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Проте ВАС України, скасовуючи рішення апеляційного суду, зазначив, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі спори щодо відносин, пов'язаних з доступом до публічної інформації, в яких оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність розпорядників публічної інформації, в тому числі й у разі, якщо такими розпорядниками є не суб'єкти владних повноважень.

У іншій справі № 288/1631/14-а за позовом Короля М. П. до лікаря Попільнянського районного відділення Андрушівського міжрайонного відділу лабораторних досліджень ДУ «ЖОЛЦ ДСЕСУ» про визнання незаконною відмову у наданні обґрунтованої відповіді по суті питань, викладених у зверненні – запиті,  апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження у справі, виходив з того, що даний спір не є публічно-правовим, а стосується трудових відносин і має вирішуватися за правилами ЦПК України.

Однак ВАС України, скасовуючи рішення апеляційного суду, відмітив, що предметом даного позову є визнання незаконною відмови відповідача у наданні обґрунтованої відповіді по суті питань, викладених у зверненні – запиті, і суд не встановив, чи є запит позивача за своїм змістом зверненням громадян у розумінні Закону України «Про звернення громадян», чи інформаційним запитом у розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації» та в залежності від встановленого не вирішив спір по суті.

Аналіз судових рішень свідчить про порушення апеляційним судом правил предметної підсудності.

У справі №  806/4909/15 (рішення апеляційного суду від 09.02.2016) за позовом Данюка О.Т. до Міністерства оборони України про визнання незаконними дій відповідача щодо відмови у призначенні одноразової грошової допомоги, виплата якої передбачена частиною 4 статті 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», апеляційний суд, розглядаючи справу по суті позовних вимог в частині виплати даної грошової допомоги, не врахував, що така допомога, відноситься до соціальних виплат, тому з урахуванням пункту 4 частини 1 статті 18 КАС України даний спір належить розглядати не окружним адміністративним судом, а місцевим загальним судом як адміністративним.

Разом з тим, така правова позиція ВАС України сформована лише у червні 2016 року (ухвала ВАСУ від 09.06.2016 К/800/51948/15). До цього часу ВАС України притримувався позиції, що дані справи предметно підсудні окружним адміністративним судам, свідченням чого є, зокрема,  ухвала від 13 квітня 2016 року К/9991/16108/12, постанова від 24 травня 2016 року К/800/4040/16.

На нашу думку, правова позиція ВАСУ про віднесення згаданої грошової допомоги до соціальних виплат є спірною, з огляду на те, що джерелом соціальних виплат є безпосередньо Державний бюджет України, а виплата одноразової грошової допомоги, у випадках передбачених Законом, здійснюється за рахунок коштів Міністерства оборони України.  

Апеляційним судом допускались і інші процесуальні порушення.

Наприклад, у справах з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби, апеляційний суд, переглядаючи судове рішення суду першої інстанції, не звернув увагу, що суд розглянув справу за відсутності належного відповідача та з урахуванням статті 52 КАС України не здійснив заміну первинного відповідача на належного, оскільки замість відповідного органу ДВС (Державна виконавча служба України, Управління ДВС тощо) стороною у справі виступав структурний підрозділ органу ДВС – відділ примусового виконання рішень управління ДВС ГУЮ юстиції у Житомирській області.

У зв’язку з цим, ВАС України скасовані рішення апеляційного суду у справах № 617/6717/12, № 617/6721/12.

У справі № 817/39/13-а за позовом Філіпюка В.Я. до прокуратури Рівненської області про визнання протиправними дій відповідача щодо складання відносно позивача протоколу про вчинення адміністративного корупційного правопорушення, апеляційний суд, переглядаючи ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви з підстав непідсудності справи окружному адміністративному суду, не звернув увагу на те, що суд повинен був відмовити у відкритті провадження у справі за правилами ч. 1 ст. 109 КАС України (позовну заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства), оскільки згідно з пунктом 3 частини 3 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на публічно-правові спори про накладення адміністративних стягнень.

У справі № 296/7113/14-а апеляційний суд розглянув по суті позовні вимоги за наявності вже існуючого судового рішення, що набрало законної сили з того самого спору і між тими самими сторонами.

Аналіз судових рішень свідчить про те, що апеляційний суд допускав процесуальні порушення під час застосування глави 1 розділу ІV КАС України (апеляційне провадження).

Наприклад, у справі № 806/926/14 за позовом ФГ "Калина" до Рєстраційної служби Брусилівського РУЮ про визнання дій протиправними, апеляційним судом не дотримано вимоги ч.4 ст. 189 КАС України, оскільки, визнавши неповажними підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення та відмовивши у відкритті апеляційного провадження, суд не залишив апеляційну скаргу без руху, у зв’язку з чим не надав можливості особі, яка звернулась з апеляційною скаргою, навести інші підстави для поновлення строку.

Також допускались помилки під час вирішення питань щодо оплати судового збору за подання апеляційних скарг на судові рішення.

Так, у справі № 572/3194/15-а (рішення апеляційного суду від 09.11.2015) апеляційний суд не врахував, що за подання до суду адміністративного позову про скасування постанови у справі про адміністративне правопорушення, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу, судовий збір не сплачується у порядку та розмірах, установлених Законом України «Про судовий збір».

Варто зазначити, що Верховний Суд у постанові від 13.12.2016 (справа 21-1410а16) дійшов висновку, що у справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, статей 2, 3, 4 ЗУ «Про судовий збір» позивач звільняється від сплати судового збору. Крім того, за подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної чи касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у порядку і розмірах, встановлених Законом, сплаті не підлягає.

У справі № 817/32/16 про скасування рішення щодо коригування митної вартості товарів, апеляційний суд дійшов до помилкового висновку, що дана вимога є вимогою майнового характеру, для якої встановлено інший розмір судового збору, оскільки рішення про коригування митної вартості товару визначає митну вартість товару, проте не встановлює розмірів, обов’язкових для сплати платежів декларантом, позаяк визначена митна вартість є сумою, від якої мають бути обчисленні митні платежі. Рішення про коригування митної вартості не призводить безпосередньо до наслідків у вигляді зміни складу майна позивача і на його майновий стан безпосередньо не впливає, визначена митним органом митна вартість товару не може вважатися ціною позову, яка слугує для обчислення ставки судового збору.

Незначні помилки при застосуванні норм процесуального права допускались апеляційним судом і під час вирішення інших питань.

Наприклад, у справі № 817/1126/15 апеляційний суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та приймаючи нове рішення замість ухвалення постанови постановив ухвалу, чим порушив частину 2 статті 205 КАС України.

Переглядаючи судове рішення першої інстанції, прийняте за наслідками розгляду заяви про встановлення способу і порядку виконання рішення, апеляційний суд помилково закрив провадження на підставі ст. 157 КАС України, оскільки суд застосовує вказану статтю у разі розгляду справи по суті, а за наслідками розгляду даної заяви суд ухвалює рішення про її задоволення чи відмову в задоволенні (Ухвала ВАС України від 28.01.2016 у справі № 2а-2211/10 (К/800/31220/15)).

Також апеляційний суд допустив помилку під час виправлення описки у судовому рішення, допустивши зміну його змісту, оскільки змінив термін «грошове утримання» на «грошове забезпечення», які за етимологічним значенням слів мають різне значення (Ухвала ВАС України від 20.01.2016 у справі К/800/6673/15).

 

Результати перегляду Верховним Судом адміністративних справ, у яких Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалював судові рішення 

Упродовж 2016 року Верховним Судом розглянуто 32 адміністративні справи, у яких Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалював судові рішення.

Для порівняння: у 2015 році Верховним Судом розглянуто 19 адміністративних справ, у яких апеляційний суд приймав судові рішення.

У звітному періоді за наслідками розгляду заяв про перегляд ВС судових рішень у 15-и справах у задоволенні заяв відмовлено, у 16-и справах заяви задоволено, закрито провадження у 1-й справі.

Серед задоволених Верховним Судом заяв:

- у 6-и справах рішення попередніх інстанцій скасовані, провадження у справі закрито;

- у 3-х справах рішення судів попередніх інстанцій скасовані, справу направлено до суду I інстанції на новий розгляд;

- у 2-х справах судові рішення попередніх інстанцій скасовані та прийняті нові рішення;

- у 1-й справі судові рішення апеляційної та касаційної інстанції скасовані, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

- у 2-х справах ухвалу ВАСУ скасовано, справу передано до суду касаційної інстанції;

   - у 1-й справі ухвалу ВАСУ скасовано, рішення Житомирського апеляційного адміністративного суду залишено без змін;

- у 1-й справі закрито провадження про перегляд Верховним Судом ухвали ВАСУ.

- рішення судів попередніх інстанцій скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено – 1 справа.

 

Порушення апеляційним судом норм процесуального права вбачається зі справи № 817/4248/14 за позовом ДП «Рівненський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою» до Березнівської районної ради Рівненської області про скасування рішення, у якій скасовані рішення ВАС України та апеляційного суду, а справу направлено до апеляційного суду для подальшого провадження за апеляційного скаргою.

У даній справі Житомирський апеляційний адміністративний суд ухвалою, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України, відповідно до частини першої статті 203 цього КАС України скасував рішення суду першої інстанції та з посиланням на пункт 5 частини першої статті 155 Кодексу залишив позовну заяву без розгляду.

Позивач з часу відкриття провадження у справі й до дати постановлення рішення суду першої інстанції клопотання про відкликання позовної заяви не подавав, до виходу суду до нарадчої кімнати наполягав на задоволенні позовних вимог. Після постановлення рішення по суті спору подав апеляційну скаргу, а потім - клопотання про відкликання позовної заяви.

За змістом положень частини першої статті 203 та пункту 5 статті 155 КАС рішення суду апеляційної інстанції про скасування постанови чи ухвали суду першої інстанції і ухвалення рішення про залишення позовної заяви без розгляду за клопотанням позивача про відкликання позовної заяви можливе, якщо таке клопотання було заявлено на стадіях підготовчого провадження чи судового розгляду до виходу суду в нарадчу кімнату і ухвалення судового рішення. На стадії апеляційного розгляду скасування постанови чи ухвали суду першої інстанції і ухвалення рішення про залишення позовної заяви без розгляду дозволяється у випадку, коли позивач під час підготовчого провадження чи судового розгляду подав клопотання про відкликання позовної заяви, а суд з якихось причин його не розглянув.

Отже, підставою для скасування рішень судів стало неправильне застосування п. 5 ч. 1 ст. 155 КАС України та ч. 1 ст. 203 цього Кодексу.

Неврахування апеляційним судом правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 16 вересня 2015 року в справі № 21-881а15, стало підставою для скасування судового рішення від 29.09.2015 у справі № 806/2256/15, оскільки, задовольняючи позовну вимогу про стягнення бюджетної заборгованості з ПДВ, апеляційний суд не врахував, що така вимога позивача не є правильним способом захисту прав платника ПДВ. У цьому випадку правильним способом захисту позивача є вимога про зобов'язання  відповідача до виконання покладених на нього законом і підзаконними актами обов'язків щодо надання органу казначейства висновку стосовно суми, яка підлягає відшкодуванню з бюджету.

У справі № 817/2806/13-а (ухвала апеляційного суду від 11.12.2013) за позовом ТОВ «Санком-Рівне» до Рівненського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про скасування рішення адміністративної колегії відповідача «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафних санкцій», рішення апеляційного суду скасовано, а провадження закрито з тих підстав, що справи зі спорів про оскарження рішень (розпоряджень) органів АМКУ підвідомчі господарським судам і підлягають розглядові за правилами ГПК.

Необхідно зазначити, що Верховний Суд лише у 2015 році (постанова від 23 червня 2015 року № 21-688а15) сформував дану правову позицію щодо юрисдикції справ даної категорії.

У справі № 806/500/13-а про скасування розпорядження РДА «Про надання дозволу на розробку проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки у користування на умовах оренди на території Заболотської сільської ради ФГ «ФІДЕССПЕС»» рішення ВАСУ скасовано, а рішення апеляційного суду залишено без змін.

У даній справі апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, виходив із того, що продаж земельних ділянок державної та комунальної форми власності в Україні здійснюється виключно на земельних торгах (аукціонах), тому Розпорядження є незаконним і підлягає скасуванню.

Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, виходив із того, що отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у власність чи оренду, що фактично вказує на відсутність обтяжень земельної ділянки у такому випадку. Таким чином, у суду не було підстав вважати, що заявнику надається перевага на стадії надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Верховний Суд у своєму висновку зазначив, що фермерське господарство після державної реєстрації має право на отримання додаткової земельної ділянки (ділянок), але як юридична особа, а не як громадянин із метою створення фермерського господарства. Оскільки на момент прийняття Розпорядження ФГ «ФІДЕССПЕС» вже набуло статусу юридичної особи та мало у своїй власності земельну ділянку для ведення фермерського господарства, то отримання у подальшому земельної ділянки в оренду має відбуватися за процедурою проведення земельних торгів.

Висновки та пропозиції

Як показало узагальнення, частка скасованих та змінених судових рішень апеляційного суду в порівнянні з аналогічним періодом попереднього року збільшилась на 8 % і становить 37%.

Найбільший відсоток скасованих рішень спостерігається у справах, пов’язаних із реалізацією податкового законодавства – 27% від загального показника скасованих рішень. У справах, пов’язаних із земельними правовідносинами показник скасованих рішень становить – 20% від загального показника скасованих рішень, у справах про соціальний захист громадян – 18%. Решту 35 відсотків складають інші категорії справ.

Кількість скасованих рішень суду апеляційної інстанції та залишених в силі рішень суду першої інстанції у порівнянні 2015 роком зменшилась з 58 до 35 рішень.

Серед скасованих Вищим адміністративним судом України рішень судів першої та апеляційної інстанцій майже половина направлена на новий розгляд до суду першої інстанції (125).

Однією з причин збільшення кількості скасованих судових рішень Вищим адміністративним судом України є формування нової практики Верховним Судом з розгляду окремих категорій справ, у тому числі відхід від правових позицій, раніше викладених у висновках Верховного Суду щодо юрисдикції справ за позовами органів Державної служби зайнятості, про оскарження рішень органів Антимонопольного комітету України, про усунення порушень, виявлених у ході перевірки органами державної фінансової інспекції підконтрольних установ, про стягнення бюджетного відшкодування податку на додану вартість тощо.

 

Крім того, значна кількість судових рішень скасована з посиланням на усталену практику Верховного Суду України, хоча на час прийняття судових рішень судом першої та апеляційної інстанцій правових позицій ВСУ з тих чи інших питань ще не існувало.

З метою підвищення ефективності роботи пропонується:

- продовжити роботу з детального аналізу помилок, допущених судом за результатами перегляду судових рішень Верховним Судом з обговоренням їх на зборах суддів щопівроку;

- зборам суддів запровадити обговорення порушення суддями норм процесуального права, як безумовної підстави для скасування судового рішення;

- це узагальнення довести до відому всіх суддів Житомирського апеляційного адміністративного суду.