flag Судова влада України

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу

Єдиний Контакт-центр судової влади України 0-800-501-492

Узагальнення судової практики розгляду і вирішення адміністративними судами апеляційного округу справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби

Узагальнення судової практики розгляду і вирішення адміністративними судами апеляційного округу справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби

     На виконання плану роботи Житомирського апеляційного адміністративного суду на І півріччя 2012 року здійснено вивчення та узагальнення практики розгляду адміністративними судами апеляційного округу та апеляційним адміністративним судом справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби.

     Предметом дослідження була судова практика вирішення цієї категорії справ у І півріччі 2012 року.

     Характерним для цього періоду було збільшення в судах справ за позовами громадян про неправомірні дії державних виконавців щодо закриття виконавчого провадження та повернення виконавчого листа.

     У зв’язку з цим виникла необхідність напрацювання однакових підходів до формування судами судової практики у цій категорії справ, що є основним завданням цього узагальнення.

Статистичні показники розгляду справ

     Впродовж періоду, за який проводиться узагальнення, адміністративними судами апеляційного округу розглянуто 543 справи даної категорії (по Житомирській області – 397 справ, по Рівненській – 146 справ).

     У І півріччі 2012 року до апеляційного адміністративного суду надійшло 241 апеляційна скарга у справах даної категорії, з яких розглянуто 149 скарг, в тому числі із скасуванням судового рішення у 37 справах (25%), інші залишено без змін (75%).

     Предметом апеляційного перегляду у 14,1% випадків були постанови про задоволення позову, у 8,7% - про часткове задоволення позову, у 46,3% - про відмову у задоволенні позову, у 30,9 %– ухвали (про залишення позовної заяви без розгляду, про повернення позовної заяви, про відмову у відкритті провадження, про закриття провадження).

     При цьому, скасовано 18 судових рішень ухвалених Житомирським окружним адміністративним судом, 10 - Рівненським окружним адміністративним судом, 3 - Корольовським районним судом м.Житомира, 1 - Богунським районним судом м.Житомира, 1 - Народицьким районним судом Житомирської області, 1 - Новоград-Волинським міськрайонним судом Житомирської області, 2 - Овруцьким районним судом Житомирської області, 1 - Рівненським міським судом Рівненської області.

     Найбільший відсоток скасовано постанов про відмову у задоволенні позову та ухвал про залишення позовної заяви без розгляду, підстави таких скасувань будуть проаналізовані далі по тексту.

     Як показав проведений аналіз статистичних даних, судами при розгляді даної категорії спорів, в основному, правильно застосовувались норми матеріального та процесуального права.

Загальні питання правового регулювання відносин у сфері виконання судових рішень

     Відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

     При розгляді справ із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, як правило, застосовуються наступні нормативно-правові акти:

     - Кодекс адміністративного судочинства України (ст.181);

     - Закон України "Про виконавче провадження";

     - Закон України "Про державну виконавчу службу";

     - Інструкція з організації примусового виконання рішень, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012р. №512/5 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 р. за №489/20802;

     - Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15.12.1999р. №74/5 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 15.12.1999р. за №865/4158;

     - Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 р. №845;

     - Постанова Пленуму ВАСУ №3 від 13.12.2010 року "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби".

     Крім того, суди застосовують статтю 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (Рим, 4 листопада 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР) та практику Європейського суду з прав людини.

Питання юрисдикції

     Порядок оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби встановлено статтею 82 Закону України "Про виконавче провадження".

     Відповідно до цієї норми об’єктом оскарження є рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби. Перелік рішень, які може ухвалювати державний виконавець, та вимоги до змісту цих документів наведено в Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 2 квітня 2012 року за № 489/20802.

     Відповідно до пункту 1.5 цієї Інструкції державний виконавець приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених Законом та іншими нормативно-правовими актами. Водночас необхідно звернути увагу, що перелік рішень, які може ухвалити державний виконавець, не є вичерпним, а тому незалежно від того, яким шляхом оформлені рішення, усі вони можуть бути оскаржені.

     Крім рішень державного виконавця, оскарженню підлягають рішення інших посадових осіб державної виконавчої служби. До них належать начальник відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, та керівник вищого органу державної виконавчої служби.

     Відповідно до ч.1 ст.181 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

     Інший порядок судового оскарження, у тому числі коло учасників цього оскарження, визначено розділом VII Цивільного процесуального кодексу України і статтею 1212 Господарського процесуального кодексу України.

     Згідно з частиною першою статті 383 ЦПК України правом звернутися до суду із скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, мають право сторони виконавчого провадження.

     За приписами частини першої статті 1212 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором.

     Таким чином, суб’єктний склад осіб, які наділені правом на звернення до суду в цій категорії справ, визначений Кодексом адміністративного судочинства України, значно ширший порівняно з відповідним переліком, визначеним Господарським та Цивільним процесуальними кодексами України, які наділяють таким правом лише сторін виконавчого провадження, а також прокурора – у господарському судочинстві.

     При цьому слід враховувати, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, пов'язаних з виконанням виконавчих документів з будь-яких інших питань, а також оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби іншими особами, ніж визначено ЦПК України і ГПК України, здійснюється за правилами адміністративного судочинства.

     Згідно ч.6 ст.181 КАС України адміністративні справи з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання ними рішень судів у справах, передбачених пунктами 1 - 4 частини першої статті 18 цього Кодексу, розглядаються місцевим загальним судом як адміністративним судом, який видав виконавчий лист.

     Предметну підсудність таких справ зазначена норма не встановлює, а тому для її визначення застосуванню підлягають положення статті 18 Кодексу адміністративного судочинства України.

     За цією нормою до підсудності місцевих загальних судів як адміністративних судів віднесено усі справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності посадової особи органу державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення місцевого загального суду як адміністративного суду у справах, які визначені пунктами 1–4 частини першої цієї статті, незалежно від статусу позивача у виконавчому провадженні.

     Щодо інших адміністративних справ, у яких цими судами видано виконавчі листи, рішення, дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби до цих судів можуть оскаржити лише сторони виконавчого провадження, їхні представники та прокурор. Іншим учасникам виконавчого провадження чи особам, які залучаються до проведення виконавчих дій, із відповідними позовними заявами необхідно звертатися до окружного адміністративного суду.

     Отже, критеріями визначення юрисдикції судів щодо вирішення справ з приводу оскарження рішень дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення є юрисдикційна належність суду, який видав виконавчий документ, та статус позивача як сторони у виконавчому провадженні.

     Принагідно зазначити, що у І півріччі 2012 року у судів не виникало особливих проблем із визначенням підсудності та підвідомчості цієї категорії справ, у порівнянні з минулим роком.

     Водночас, мали місце поодинокі випадки неправильного визначення підсудності та підвідомчості.

     Наприклад, у справі №0670/2260/12, Житомирський окружний адміністративний суд відмовив у відкритті провадження про визнання протиправними дій державного виконавця, які полягали у винесенні постанови про стягнення виконавчого збору, про скасування постанови про стягнення виконавчого збору, виходячи з того, що позов не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач є стороною виконавчого провадження, відкритого на підставі наказу Господарського суду, а відповідно до ст.121-2 ГПК України, скарги на дії чи бездіяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або прокурором протягом 10 днів з дня вчинення оскаржуваної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

     Проте, апеляційний адміністративний суд не погодився з такою позицією, виходячи з наступного.

     Пунктом 7 частини другої статті 17 Закону України “Про виконавче провадження” (в редакції Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI) встановлено, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу є виконавчими документами, які відповідно до цього Закону підлягають виконанню державною виконавчою службою.

     Згідно з ч.3 ст.27, ст.28 цього ж Закону виконавчий збір стягується лише у випадку, якщо боржником судове рішення не виконано у добровільному порядку у встановлений державним виконавцем строк.

     Отже, стягнення виконавчого збору є наслідком невчинення необхідних процесуальних дій у виконавчому провадженні.

     З огляду на те, що постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є окремим виконавчим документом, суду необхідно було враховувати, що спори щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби під час виконання постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час виконання будь-яких виконавчих документів, у тому числі рішень судів загальної юрисдикції та господарських судів, підвідомчі адміністративним судам.

     Правова позиція з цього питання викладена у п.6 Постанови Пленуму ВАСУ від 21 травня 2012 року №5 "Про внесення змін до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року N 3 "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби".

     У зазначеному пункті також зазначено, що до юрисдикції адміністративних судів належать справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні.

     У справі №0670/11453/11 Житомирський окружний адміністративний суд закрив провадження, вважаючи, що оскільки виконавчий документ виданий господарським судом Житомирської області, то постанови відповідача (органу ДВС) підлягають оскарженню до господарського суду Житомирської області.

     Проте, суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком, зазначивши, що судом першої інстанції не враховано, що приписами ст.121-2 ГПК України передбачено оскарження лише дій та бездіяльності державного виконавця, проте не передбачено оскарження рішень. Крім того, відповідно до п.9 Постанови Пленуму ВАСУ судам слід ураховувати, що позовні заяви стосовно рішень, дій або бездіяльності державних виконавців та посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділів державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції підсудні окружним адміністративним судам, оскільки відповідачем у таких справах є відповідний орган державної виконавчої служби, незалежно від того, чи оскаржуються рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. У зв'язку з цим правила частини третьої статті 18 КАС України для визначення предметної підсудності зазначеної категорії справ не підлягають застосуванню.

     Іншим прикладом є справа №2а/1770/4088/11, де Рівненський окружний адміністративний суд, задовольняючи позовні вимоги про визнання протиправними та скасування постанов органу ДВС, не врахував, що зазначені постанови прийняті державним виконавцем в процесі виконання наказу господарського суду і позивач у адміністративній справі є стороною зазначеного виконавчого провадження, а тому дана справа не належить до юрисдикції адміністративного суду.

     Подібним прикладом також є справа Рівненського окружного адміністративного суду №2а/1770/5079/2011.

Визначення належного відповідача

     Судам слід враховувати, що відповідачем у даній категорії справ є відповідний орган державної виконавчої служби, з яким перебувають у службових відносинах державний виконавець чи інша посадова особа, рішення, дії чи бездіяльність яких стали предметом оскарження (частина третя коментованої статті). Такими органами державної виконавчої служби є:

     1. Державна виконавча служба України, до складу якої входить відділ примусового виконання рішень.

     2. Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень.

     3. Районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

     Отже, необхідно мати на увазі, що в цій категорії справ відповідачами можуть бути лише перераховані органи державної виконавчої служби у зв’язку з тим, що структурні підрозділи органів державної виконавчої служби: відділ примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі – не визначені Законом України "Про державну виконавчу службу" як самостійні органи державної виконавчої служби, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів у таких справах.

     Ураховуючи те, що наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним, судам, у разі подання позовної заяви до державних виконавців або інших посадових осіб органів державної виконавчої служби чи до відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби України, управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, необхідно за правилами статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України здійснювати заміну первинного відповідача на належного – відповідно Державну виконавчу службу України, управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головного управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, або, у разі наявності заперечень позивача, залучати вказаний орган як другого відповідача.

     Указом Президента України від 6 квітня 2011 року № 385/2011 затверджено Положення про Державну виконавчу службу України, відповідно до пункту 1 якого Державна виконавча служба України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) відповідно до законів.

     Таким чином, справи щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності Державної виконавчої служби України щодо виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) повинні розглядатися та вирішуватися адміністративним судом першої інстанції колегією у складі трьох суддів. Справи, у яких відповідачем є інший орган державної виконавчої служби, розглядаються та вирішуються одноособово, крім випадків, передбачених частиною другою статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України.

     Судам слід звернути увагу на те, що управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень, є органами державної виконавчої служби відповідно до Закону України "Про державну виконавчу службу", але не є юридичними особами. Водночас ці органи можуть бути належними відповідачами у справах з приводу оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, прийнятих у виконавчому провадженні.

Застосування процесуальних строків

     Кодекс адміністративного судочинства України встановив скорочені строки подання адміністративного позову та розгляду адміністративної справи щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби, щоб це не затягувало самого процесу виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню.

     Зокрема, встановлено скорочені строки звернення до суду з адміністративним позовом. Загальним є десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав, свобод чи інтересів.

     Водночас, постанова державного виконавця про відкладення провадження виконавчих дій може бути оскаржена у триденний строк у порядку, встановленому цим Законом (стаття 35 Закону України "Про виконавче провадження")

     У разі пропущення зазначених строків звернення до суду застосовуються правила статті 100 КАСУ.

     Після відкриття провадження в адміністративній справі суд не пізніше наступного дня повідомляє про це відповідача та надсилає йому копії позовної заяви і ухвали про відкриття провадження у справі (частина четверта коментованої статті).

     Адміністративна справа щодо рішень, дій або бездіяльності державної виконавчої служби має бути розглянута і вирішена судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі.

     Як свідчать дані судової статистики, предметом оскарження в апеляційному порядку у даній категорії справ у 30% випадків були ухвали адміністративних судів, серед них найчастіше скасовувались ухвали про залишення позовної заяви без розгляду.

     Причинами залишення позовних заяв без розгляду були пропуск строку звернення до суду, передбаченого ст.181 КАС України.

     Постановляючи такі ухвали, адміністративні суди припускались наступних помилок: не враховували усіх обставин справи при вирішенні питання про поважність причин пропуску строку звернення позивачем, як-то: попередні звернення до суду з позовом (справа Житомирського окружного адміністративного суду №0670/10755/11), похилий вік та стан здоров'я позивача (справа Житомирського окружного адміністративного суду №0670/148/12); не зважали на доводи позивачів щодо несвоєчасного повідомлення органами ДВС про прийняті рішення (справа Рівненського окружного адміністративного суду №2а/1770/3747/11);

Вимоги до змісту виконавчих листів

     Аналіз судової практики свідчить про наявність спорів, пов’язаних з оформленням судами виконавчих листів.

     Відповідно до пункту 6 частини першої статті 26 Закону України "Про виконавче провадження" невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону, є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження.

     Найбільше спорів викликало питання про необхідність зазначення у виконавчих документах ідентифікаційного коду суб’єкта господарської діяльності стягувача або боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб-платників податків).

     Підґрунтям для різного тлумачення необхідності зазначення цього реквізиту у виконавчому листі є визначення у нормі умови стосовно його наявності.

     Вивчення судової практики показало, що органи ДВС вважають, що такі дані є обов'язковою інформацією, яку повинен містити виконавчий лист. Саме з цих підстав державні виконавці відмовляють у відкритті провадження.

     На думку судів, така інформація зазначається лише у разі її наявності у матеріалах адміністративної справи.

     Відповідно до ч.3 ст.26 Закону України "Про виконавче провадження" у разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі пункту 6 частини першої цієї статті державний виконавець роз'яснює заявникові право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність з вимогами статті 18 цього Закону.

     Проте, у разі відсутності інформації у матеріалах адміністративної справи, з приводу якої відмовлено у відкритті виконавчого провадження, суд не зможе оформити іншого виконавчого листа, оскільки не наділений повноваженням збирати інформацію після закінчення розгляду справи.

     При цьому, державний виконавець відповідно до статті 11 Закону України "Про виконавче провадження" з метою захисту інтересів стягувача має право одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі конфіденційну.

     Прикладом вирішення даної категорії спорів є справа №2-а-744/12, де Богунський районний суд м.Житомира скасував постанову органу ДВС про відмову у відкритті виконавчого провадження, з чим погодився і апеляційний адміністративний суд, з огляду на те, що її було винесено всупереч вимог Закону України "Про виконавче провадження", оскільки зазначені у ній обставини (відсутність ідентифікаційного номеру), не є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження у розумінні п.6 ч. 1 ст.26 зазначеного Закону. При цьому, суд виходив з наступного.

     За змістом ст.18 Закону України "Про виконавче провадження", у виконавчому документі зазначаються, зокрема, повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника (для фізичних осіб - платників податків) або номер і серія паспорта стягувача та боржника для фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні або інші переконання відмовилися від прийняття ідентифікаційного номера, офіційно повідомили про це відповідні органи державної влади та мають відмітку в паспорті громадянина України, а також інші дані, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо.

     Відповідно до п.6 ч.1 ст.26 Закону України "Про виконавче провадження", державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону. У разі відмови у відкритті виконавчого провадження на підставі пункту 6 частини першої цієї статті державний виконавець роз'яснює заявникові право на звернення до суду чи іншого органу (посадової особи), які видали виконавчий документ, щодо приведення його у відповідність з вимогами статті 18 цього закону.

     Виходячи з приписів зазначених правових норм, суд першої інстанції виходив з того, що зазначення у виконавчому документі ідентифікаційного коду суб'єкта господарської діяльності боржника здійснюється лише за його наявності, тобто, не є обов'язковим і не внесення цих даних не тягне за собою визнання виконавчого документа таким, що не відповідає вимогам статті 18 Закону.

     Аналогічним прикладом є справа Житомирського окружного адміністративного суду №0670/1584/12, де суд першої інстанції скасував постанову органу ДВС про відмову у відкритті виконавчого провадження, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, виходячи з того, що ідентифікаційний номер та дата народження боржника зазначаються у виконавчому документі у разі їх наявності у суду.

     При цьому суд виходив із приписів ст.18 Закону та додатково звернув увагу, що відповідно до ст.106 КАС України ідентифікаційний номер для фізичної особи та дата народження фізичної особи не належить до переліку відомостей, які необхідно зазначати в позовній заяві. В ході розгляду справи дані обставини судом також встановлені не були.

     Крім того, згідно з ч.2 ст.5 Закону України "Про виконавче провадження" державному виконавцю повинні бути безоплатно надані у встановлений ним строк інформація, документи або їх копії, необхідні для здійснення його повноважень, отже державний виконавець має право самостійно звернутись до компетентних органів щодо надання інформації, яка необхідна для проведення виконавчих дій.

     Отже, інші відомості, якщо вони відомі суду чи іншому органу, що видав виконавчий документ, які ідентифікують стягувача та боржника і можуть сприяти примусовому виконанню, такі як дата і місце народження боржника, місце роботи боржника, місцезнаходження майна боржника зазначаються у виконавчому документі в тому випадку якщо вони відомі суду, що видав виконавчий документ.

     Також судам слід враховувати, що невірне зазначення типу акціонерного товариства не є неповним зазначенням найменування юридичної особи - боржника, тобто не являється порушенням вимог п.3 ч.1 ст.18 Закону України "Про виконавче провадження", а отже не є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження (постанова ЖААС від 18.06.2012р. у справі №2а/1770/5333/2011).

Повернення виконавчих листів

     В ході проведення узагальнення встановлено, що апеляційним адміністративним судом найчастіше скасовувались постанови адміністративних судів, прийняті за результатами оскарження постанов державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі п.2 ст.47 Закону України "Про виконавче провадження", у разі якщо боржником виступав орган державної влади, з якого стягнуто суму боргу, а тому увагу судів першої інстанції слід звернути на наступне.

     Відповідно до зазначеної норми виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а, здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

     Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

     Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено відповідними положеннями Закону України "Про виконавче провадження" №606-ХІV, згідно зі статтями 1 та 2 якого, виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб державної виконавчої служби, яка входить до системи Міністерства юстиції України, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів, які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених чинним законодавством України, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання зазначених рішень здійснюють державні виконавці, визначені Законом №606-ХІV (державні виконавці).

     Відповідно до статті 11 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

     Рішення про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, як визначено частиною 2 статті 3 Закону, виконуються органами Державного казначейства України в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

     Механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ (далі - рішення про стягнення коштів), прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення (далі - державні органи) регулюється Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 845 від 03 серпня 2011 року (далі - Порядок).

     Відповідно до пунктів 26-27 Порядку, примусове виконання рішень про стягнення коштів з рахунків боржника здійснюється після закінчення строку, передбаченого для самостійного виконання таких рішень, у разі не подання боржником повідомлення, зазначеного у пункті 25 цього Порядку, або подання повідомлення, що містить недостовірну інформацію, або недостатнього обсягу коштів на рахунках боржника. У разі встановлення факту наявності у боржника необхідних для виконання рішення про стягнення коштів з його рахунків бюджетних асигнувань або фактичних власних надходжень державний виконавець подає органові Казначейства платіжні вимоги згідно з пунктом 33 цього Порядку. Державний виконавець накладає арешт на рахунки боржника, відкриті в органі Казначейства, які встановлюються у процесі проведення виконавчих дій. Орган Казначейства приймає до виконання постанову державного виконавця про арешт рахунків боржника, оформлену в установленому порядку, із зазначенням найменування боржника, номерів його рахунків, відкритих в органі Казначейства та суми коштів, яка підлягає арешту та стягненню. Арешт накладається на реєстраційні і спеціальні реєстраційні рахунки боржника. У разі накладення арешту на окремий рахунок боржника або за окремим кодом економічної класифікації видатків бюджету рахунка боржника державний виконавець у постанові про арешт рахунків боржника може зазначити номер такого рахунку чи коду.

     Постанова про арешт рахунків боржника виконується органом Казначейства протягом бюджетного періоду, але не пізніше ніж в останній робочий день бюджетного періоду з обслуговування клієнтів, визначеного регламентом роботи органу Казначейства у період звершення обслуговування, і знімається з обліку наступного робочого дня після закінчення бюджетного періоду та повертається державному виконавцеві протягом трьох робочих днів. При цьому державний виконавець подає щороку не пізніше 15 грудня до органу Казначейства платіжні вимоги для стягнення коштів з рахунків боржника, на які накладено арешт (пункт 29 Порядку).

     Згідно з пунктом 29 Порядку, у разі відсутності відкритих асигнувань за відповідними кодами програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (кодами тимчасової класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів) і економічної класифікації видатків бюджету, за якими здійснюватиметься безспірне списання коштів з рахунків боржника, платіжні вимоги для стягнення коштів із зазначених рахунків повертаються разом з постановою про арешт рахунків боржника відповідно до абзацу другого пункту 28 цього Порядку.

     Відповідно до пункту 34 Порядку, орган Казначейства не здійснює безспірне списання коштів з рахунків боржника та повертає протягом трьох робочих днів органові державної виконавчої служби без виконання платіжні вимоги та оригінали або завірені копії виконавчих документів у разі, коли:

     1)платіжні вимоги оформлені з порушенням вимог Національного банку щодо заповнення реквізитів розрахункових документів;

     надійшли після закінчення строку, зазначеного в абзаці другому пункту 33 цього Порядку;

     надійшли до органу Казначейства, який не обслуговує боржника;

     2) відсутні оригінали або завірені копії виконавчих документів:

     3) суми, зазначені у платіжних вимогах, перевищують суми, які підлягають безспірному списанню відповідно до документів, на підставі яких здійснюється таке списання (виконавчі документи, постанови державного виконавця):

     4) рахунки, зазначені у платіжних вимогах, не належать боржникові;

     5) відсутні відкриті асигнування за відповідним кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (кодом тимчасової класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів) і економічної класифікації видатків бюджету (за загальним фондом та іншими коштами спеціального фонду бюджету) та власні надходження боржника (за спеціальним фондом бюджету):

     6) на рахунки боржника накладено арешт відповідно до іншої постанови державного виконавця:

     7) кошторис боржника (крім спеціального фонду в частині його власних надходжень) не містить відповідного коду економічної класифікації видатків бюджету, за яким необхідно здійснити безспірне списання коштів;

     8) на рахунку, зазначеному в платіжній вимозі, не обліковуються кошти за відповідним кодом програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету (кодом тимчасової класифікації видатків та кредитування місцевих бюджетів) і економічної класифікації видатків бюджету.

     У разі відсутності коштів на рахунках боржника, необхідних для виконання рішення про стягнення коштів з таких рахунків, стягнення, відповідно до пункту 40 Порядку, звертається на належне боржникові інше майно, яке не використовується ним для провадження основної діяльності. Арешт, вилучення та примусова реалізація такого майна здійснюються в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".

     У разі додержання державним виконавцем зазначеного порядку виконання судового рішення, далі адміністративні суди мають з'ясовувати чи звертався державний виконавець до суду із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення, з огляду на відсутність у боржника коштів для виконання судових рішень на певний бюджетний рік, оскільки обставини, що виникли, імовірно перешкоджали виконанню судового рішення.

     Так, відповідно до статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), державний виконавець може звернутися до адміністративного суду першої інстанції, що видав виконавчий лист, із поданням, а особа, яка бере участь у справі, та сторона виконавчого провадження - із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.

     Слід враховувати, що сама по собі відсутність коштів на рахунках боржника чи у держави на виконання взятих на себе зобов'язань не є підставою для повернення відповідачем з цих мотивів виконавчого листа.

     Крім того, відповідно до п. 38 рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 року по справі "Жовнер проти України" державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням.

     Відповідно до п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 13.07.2006 року по справі "Васильєв проти України" виконання рішення щодо боржника залишається обов'язком держави.

     Боржником у даній справі виступає держава, яка в особі компетентного органу повинна повернути борг позивачу. Відтак, відсутність бюджетних коштів не може бути підставою для невиконання судового рішення, яке набрало законної сили, і повернення виконавчого листа стягувачу.

     Отже, у разі відсутності доказів звернення державного виконавця з поданням про відстрочку чи розстрочку виконання судового рішення з огляду на відсутність у боржника коштів для виконання судових рішень на певний бюджетний рік, прийняття державним виконавцем постанови про повернення виконавчого листа на підставі п.2 ст.47 Закону України "Про виконавче провадження" без додержання вищенаведених вимог законодавства є неправомірним.

     Зазначена правова позиція апеляційного адміністративного суду повністю узгоджується із п.17 Постанови Пленуму ВАСУ від 21 травня 2012 року №5 "Про внесення змін до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року N 3 "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби", в якій зазначено, що державні виконавці мають право повертати виконавчі документи щодо виконання рішень адміністративних судів про стягнення з пенсійних органів та суб'єктів владних повноважень відповідних виплат пенсії, соціальної допомоги тощо у разі здійснення державним виконавцем усіх можливих дій, спрямованих на виконання рішення.

     У разі вирішення спорів про правомірність дій державного виконавця щодо повернення виконавчих документів про зобов'язання органу державної влади вчинити певні дії (провести донарахування та виплату їй щомісячної грошової допомоги), адміністративним судам слід враховувати наступне.

     Відповідно до ст.75 Закону України "Про виконавче провадження" після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов'язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, його виконання перевіряється не пізніше наступного робочого дня після відкриття виконавчого провадження.

     У разі невиконання зазначених вимог без поважних причин державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону і не пізніше п'яти робочих днів з дня його накладення повторно перевіряє стан виконання рішення.

     Якщо рішення не виконано і виконання може бути проведено без участі боржника, державний виконавець організовує виконання відповідно до повноважень, наданих йому законом, та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом. При цьому на боржника повторно накладається штраф у порядку, встановленому статтею 89 цього Закону.

     У разі, якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 цього Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав.

Закінчення виконавчого провадження

     Вирішуючи питання щодо правомірності постанов органу ДВС про закінчення виконавчого провадження в зв'язку з неможливістю виконання рішення суду, на підставі п.11 ч.1 ст. 49 Закону України "Про виконавче провадження" суди мають враховувати наступне.

     Відповідно до ст.11 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Державний виконавець: здійснює заходи, необхідні для своєчасного і в повному обсязі виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення (далі - виконавчий документ), у спосіб та в порядку, встановленому виконавчим документом і цим Законом; надає сторонам виконавчого провадження та їх представникам можливість ознайомитися з матеріалами виконавчого провадження; розглядає заяви сторін та інших учасників виконавчого провадження і їхні клопотання; заявляє в установленому порядку про самовідвід за наявності обставин, передбачених цим Законом; роз'яснює сторонам їхні права і обов'язки.

     Статтею 38 Закону України "Про виконавче провадження" передбачені наслідки закінчення виконавчого провадження. У разі закінчення виконавчого провадження скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв'язку із закінченням виконавчого провадження. Закінчене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачене цим Законом. Відтак, позивач позбавлений права повторно пред'явити виконавчий лист до виконання.

     З огляду на вищенаведене, закінчення виконавчого провадження є фактично відмовою у виконанні судового рішення.

     Згідно з положеннями ч.5 ст.124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.

     Згідно роз'яснень п.20 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби" державний виконавець зобов'язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного у документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначені виконавчим документом.

     Відповідно до п. 38 рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 року по справі "Жовнер проти України" державний орган не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням.

     Відповідно до п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 13.07.2006 року по справі "Васильєв проти України" виконання рішення щодо боржника залишається обов'язком держави.

     З огляду на вищенаведене, держава повинна виконувати взяті на себе зобов'язання та не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності (постанова ЖААС від 29.05.2012р. у справі №0670/11533/11).

     У відповідності до п.8 ч.1 ст.49 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

     При цьому слід враховувати, що у разі, коли в судовому рішенні про зобов’язання проведення періодичних виплат не встановлено будь - якого обмеження кінцевим терміном, закінчення виконавчого провадження на підставі вищезазначеної норми закону буде передчасним (постанова ЖААС у справі №1715/4433/12).

Висновки

     За результатами проведеного узагальнення слід зробити висновок, що суди при розгляді адміністративних спорів про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, в основному, правильно застосовують норми чинного законодавства та роз’яснення Постанов Пленуму ВАСУ.

     Як свідчить судова практика, найбільше проблем у судів виникало при вирішенні спорів стосовно правомірності дій державного виконавця щодо повернення виконавчих документів.

     В ході проведення узагальнення проаналізовано випадки неправильного визначення судами підвідомчості та підсудності даної категорії спорів та безпідставного залишення без розгляду позовних заяв.

     За результатами проведеного узагальнення та з метою формування єдиної та правильної судової практики застосування норм законодавства при вирішенні даної категорії спорів доцільним є проведення семінару з питань застосування законодавства при вирішенні справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, довести до відома місцевих судів матеріали проведеного узагальнення для вивчення та практичного використання.

Суддя апеляційного адміністративного суду
І.Ф.Бондарчук
Начальник статистично-аналітичного відділу
Л.А.Шуляк